Є у мене двоє синів, троє онуків, дві невістки, а жила як сирота. Зате як племінниці пообіцяла квартиру відписати, так і забігали, заметушилися.

Народилися двоє синів, я раділа, буде мені опора в старості. А замість рідних дітей мені племінниця допомагає ходить, хоча у неї і своя сім’я є і батьки живі, мій брат з дружиною. Мабуть, десь помилку ми з чоловіком допустили, неправильно дітей виростили. Поки батько був живий, вони ще хоч якось з’являлися, а як його поховали, так уже п’ять років носа і не показують.

З обома синами ми живемо в одному місті. Не поряд, звичайно, але хвилин сорок на громадському транспорті. Обидва одружені, з дітьми. У мене два онуки і одна внучка, малятко так я не бачила жодного разу. Самій мені їздити складно, травма була, ходжу погано, а дітей в гості не докличешся.

Я вже звикла, що на мої прохання все тільки обіцяють, що заїдуть, допоможуть, зроблять. Сусіди залили в кухні, не сильно, але стелю перефарбувати довелося. Там роботи здоровій людині на годину. Подзвонила одному синові, другому, обидвоє пообіцяли, жоден з них не приїхав. Довелося людину наймати. Не за гроші прикро, а що рідні сини часу допомогти не знайшли.

Потім холодильник треба було змінити, а я в цьому не розумію ж нічого. Продавцям аби впарити. Попросила синів, щоб зі мною з’їздили. У відповідь отримала, що там є продавці-консультанти, вони все розкажуть. А вони-то розкажуть. Довелося дзвонити братові, його дочка з чоловіком зі мною і їздили.

Почалася пaндeмiя, так мої раз на місяць наберуть, запитають, як я, і заспокояться. Порад мудрих понадають, щоб не ходила нікуди, користувалася доставкою, а я не вмію. Потім племінниця і навчила. Вона-то батькам і доставку сама замовляє, і дзвонила-питала, що і як вони там.

Племінниця збагнула, що я без допомоги залишилася, так сама почала телефонувати, питати, як самопочуття, чи не треба чогось. Приходила з уборкою допомагала. Коли захворіла, сиділа зі мною, ліки носила, їжу варила. Та й просто на чай могла заскочити. Я всі свята останні роки відзначаю з братом, його дружиною та сім’єю племінниці.

Подивилася я, подумала, та й вирішила, квартиру свою віддати племінниці. Вона за мною доглядає, вона мені допомагає, нічого не просить, а я ось так їй відплачу. Добром за добро. Не зайвою квартира буде.

Коли зібралася папери оформляти, син старший подзвонив, запитав чим займаюся, ну я і сказала, куди збираюся, без задньої думки. Він три рази перепитав. Потім лаятися почав, що я дурість творю, я його вислухала, але рішення свого не змінила.

Увечері до мене вперше за п’ять років приїхали обидва сини. З тортиком, навіть внучку привезли. Мене переконували, що я ось племінниці квартиру перепишу, а вона мене вижене. І що так чинити непорядно, бо у мене є діти і внуки.

Послухала я, подивилася на них, подякувала за мудрі поради, але сказала, що все одно зроблю по-своєму. Образилися вони на мене, пішли, дверима грюкнули. Пообіцяли, що я онуків не побачу і на їх допомогу можу не розраховувати.

Я, синки, на вашу допомогу вже і не розраховувала. Приїхати-то раз в п’ять років зволили тільки тоді, коли квартиру втратити злякалися. Нехай у них там все буде добре, а я квартиру все-таки оформлю на племінницю. Виселить на вулицю, значить, доля моя така. Але щось я в це не вірю.