Через двадцять років дочка бідної прибиральниці блискуче «утерла ніс» однокласникам, які нacмiхалися над нею в школі

Протягом усієї шкільної пори їй доводилося туго. Так, вона була дочкою технічної працівниці, – прибиральниці, простіше кажучи, і глузування і уїдливі коментарі не залишали її в спокої протягом усіх одинадцяти важких років, проведених в школі.

У неї не було належного хамства, щоб відповісти кривдникам так, як вони того заслуговують. Але, через двадцять років, їй випала шикарна можливість їх провчити.

Її звали Олена, і вона не була схожа на своїх однокласників. Маленька дівчинка в непоказному платтячку, дешевих туфельках і не по роках серйозними очима. Вона стояла в стороні від групи інших дітей, як ніби передчувала, що тут їй доведеться тяжко.

У перший навчальний день першокласники почали знайомитися, на перервах кожен розповідав про свою сім’ю, намагаючись підкреслити спроможність батьків.

Олена в цей час дуже намагалася не потрапити в поле зору хвалькуватих однокласників, як раптом її покликала жінка у фартусі:

– Олена, донечко!

Всі обернулися поглянути на матір Олени, і побачили прибиральницю. Жінка підійшла до дочки, поцілувала її і поквапилася по своїх справах.

Дівчинці дуже хотілося почати виправдовуватися, пояснити, що їм з мамою зараз дуже важко, що мама обіймала посаду адміністратора в готелі, але так як Олени тато пoмeр, вона тимчасово перебралася на роботу в школу. Зрозуміло, діти не стали слухати.

-Навіть питати не треба, хто твоя мати, все і так зрозуміло, – заявила одна з однокласниць.

Діти реготати, а Олена стояла і роздумувала, опустивши очі. «Яка різниця, де працює моя мама? Вона дуже працьовита, добра і любить жартувати. Чому вони сміються, вони ж її зовсім не знають. І мене не знають теж … » – наївна дитина не могла розтлумачити собі, що це просто називається жорстокістю.

За партою на уроках вона завжди сиділа одна – хто ж захоче сидіти поруч з донькою прибиральниці?

Кожен раз, на класних зборах вона горіла від сорому, коли її дорікали за затримку чергового внеску на потреби класу.

Одного разу, коли Олена була в четвертому класі, класний керівник Інна Володимирівна завела розмову про заборгованість. Ось уже другий тиждень дівчинка не могла принести в школу гроші, і педагог вирішила нагадати про це дівчинці.

– На що ви витрачаєте всі гроші, що не в змозі заплатити нещасні 100 гривень? – вигукувала Інна Володимирівна.

– Нещасні? Чому? Це зовсім не дрібна сума, ми на ці гроші стільки всього з мамою купити можемо … – пробелькотіла Олена.

– Ха-ха, на сто гривень вони багато купують! – реакція однокласників не змусила себе довго чекати.

-Нам тих сто гривень витратити – раз плюнути. Втім, жебраком-то видніше … – висловилася одна дівчинка з класу.

Але Інна Володимирівна раптово втрутилася:

– Так, тиша! У цій ситуації ж зовсім не Оленка винна … – сказала класний керівник, і Олені раптом подумалося, що за неї в вряди-годи заступляться.

– Я поговорю з бухгалтерією, нехай вирахують із зарплати її матері, раз по-іншому ніяк, – урочисто закінчила промову Інна Володимирівна.

Олена, тільки що знайшла надію на покровителя, і тут же втратила її, відчула величезну образу. Вона, мовчки з комом в горлі сіла за парту, ледве стримуючи зрадницькі сльози.

Коли Олена була в класі, сталася ще одна історія. Була перерва, дівчатка-однокласниці базікали між собою в коридорі, а Олена стояла біля вікна. У цей момент її мама якраз мила підлогу в коридорі.

Несподівано мати безпорадно опустила руки, і притулилася спиною до стіни. Олена підбігла до неї, намагаючись привести її до тями, і при цьому голосила:

-Мамочка, рідна, прокинься! Я буду тобі допомагати, ти занадто багато працюєш!

Олена прекрасно знала, що мати йшла з дому вечорами на додатковий підробіток, прибирала офіси.

Дівчинка швидко кинулася в підсобку, де мама переодягалася. Там зберігався інвентар для прибирання, і мамина сумка, в якій лежали потрібні таблетки. В той день директор відпустив маму Олени раніше, але дівчинці звелів повернутися на уроки, не дозволивши хоча б проводити хвору матір до будинку.

Олена повернулася на урок, за розкладом була література. Вчителька попросила дітей написати твір на тему «Ким я буду, коли виросту». Олена не витримала і підняла руку:

– Світлана Петрівна, а не можна мені написати твір вдома? У моєї мами стало погано з серцем, я дуже переживаю, її потрібно проводити додому.

Однокласник Петя тут же вигукнув:

-Так їй навіть писати твір не треба, все і так знають, ким вона хоче стати. Вона ж сама в коридорі говорила, що мамі допомагати буде, ну тобто стане прибиральницею!

Всі діти голосно розсміялися, але Світлана Петрівна голосно і чітко промовила:

– Петя зараз же підійде до Олени і попросить у неї пробачення. І запам’ятай на все своє життя, Петро – ніколи не можна ображати людину, яка цього не заслуговує. Заподіяне тобою зло обов’язково повернеться.

Подумай про це на дозвіллі, сьогодні твої батьки – забезпечені люди, але ніхто не знає, що трапиться завтра. Якщо виникне необхідність, і в двірники підуть, життя нікого не щадить.

Просити вибачення Петя не хотів, тільки огризався. Однак коли Світлана Петрівна пригрозила зателефонувати батькові, він пробурчав, дивлячись в сторону:

– Вибач …

– Олена може відправитися додому, – продовжила вчителька, – і твір вона теж напише вдома. На відміну від всіх присутніх дітей в класі, вона вже стала доброю людиною, і обов’язково доб’ється всього, чого захоче, – зітхнувши, жінка додала, – а ось що вийде з вас, важко собі уявити.

Олена вже вийшла з класу, і не чула, що говорила Світлана Петрівна, але одне вона знала твердо: це найдобріша вчителька в школі. Знущання і глузування після цієї історії істотно зменшилися.

Так і пройшли одинадцять років. Весь час Олена піддавалася нападкам злісних однокласників. Однак з часом вона навчилася не звертати уваги на їхні слова. На випускному вечорі Олена не була присутня – вона забрала атестат і зникла з поля зору на двадцять років.

Ніхто не згадував про цю маленьку невпевнену в собі дівчинку, і не прагнув відшукати. Коли через 20 років настав вечір зустрічі випускників, хтось із хлопців запропонував запросити Олену. Всі згідно закивали, а Петя урочисто вимовив:

– Я днями влаштувався в фешенебельний готельний комплекс, буду керуючим в ресторані при готелі. Там можна влаштувати банкет.

Всі узгодили дату вечора зустрічі випускників, і відшукали Олену в соціальних мережах. Дивно, але дівчина прийняла запрошення, і обіцяла прийти. Хтось із колишніх однокласників, не втримавшись, видав:

– Сподіваюся, вона не прийде в наряді прибиральниці?

Вечір зустрічі почався голосно і з розмахом, були присутні всі – і навіть класні керівники старших і молодших класів – Інна Володимирівна та Світлана Петрівна. Однак Олена запізнювалася. Гості не особливо звертали на це увагу, і спілкувалися один з одним, ділячись новинами про роботу і просуванні по кар’єрних сходах.

Найбільше чутно було Петю. Несподівано до входу в ресторан підкотила дорога машина, і з неї вийшла красива жінка в шикарному вечірньому платті, і впевнено підійшла до столу. Зрозуміло, ніхто не впізнав Олену через 20 років.

– Це Олена, Оленочка! – заусміхалася Світлана Петрівна, – Привіт, рідненька!

За столом повисла тиша, а Петя почав нервово соватися на своєму стільці.

– А чому стало так тихо? – Світлана Петрівна захотіла розрядити ситуацію, не розуміючи замішання людей, – ви продовжуйте розповідати, ми слухаємо.

У колишніх однокласників були такі обличчя, немов їх облили крижаною водою. Всі погляди були звернені в тарілки.

– Петя, ти щось говорив про престижну вакансію в цьому готельному комплексі. Ти станеш тут керуючим, ми так за тебе раді, поділися секретом, як тобі вдалося? – продовжувала Світлана Петрівна, мимоволі вганяючи чоловіка в фарбу.

Петро мовчав, дивлячись в тарілку з закусками.

-Ого, Петька, так ти везунчик! – несподівано дзвінко вигукнула Олена. Всі погляди миттєво звернулися до неї. – Керуючий в такому розкішному закладі, це дорогого коштує! І, правда, як ти цього добився?

З першого погляду на Петю можна було подумати, що йому стало погано. Він то червонів, то зеленів, тремтячі пальці мнули витончену мереживну серветку.

– Ну, не хочеш розкривати таємницю, не треба! – знову втрутилася Світлана Петрівна, – Оленочка, дівчинка моя, а ти ж як? Розкажи про себе.

– А що я? – Олена, не відриваючись, дивилася на Петра. – Я матусі своїй допомагаю.

– Я директор цього закладу, а мама – директор всього готельного комплексу.

Значить, ти Петю найняла працювати керуючим свого ресторану? – почали вигукувати однокласники.

Олена помовчала, потім тихо промовила:

– Так, найняла працювати. Тільки не керуючим, а різноробочим. Я підписала твою заяву, Петро. Світлана Петрівна якось сказала, що будь-яка робота важлива, і життя змусить, якщо треба і вантажником підеш працювати. Хороший був урок, так, Петя?

Всі подивилися на Петра з огидою, саме так, як колись дивилися на саму Олену.

І тут Олена помітила свою першу вчительку – Інну Володимирівну. Колись ця людина принижувала маленьку дитину, намагаючись витрусити сто гривень на шкільні потреби. Жінка сиділа за столом, зчепивши руки в замок.

Вона збиралася піти, паралельно бурмочучи щось про скромну вчительську зарплату, пропонувала вкласти трохи грошей в оплату банкету. Однокласники почали її переконувати, що це ні до чого, що вони заплатять самостійно.

– Я оплачую банкет, ми все-таки з вами одинадцять років навчалися пліч-о-пліч, – голосно перебила всіх Олена, – крім того, я б дуже хотіла подякувати вчителям, які дали мені стільки життєво важливих уроків.

Інна Володимирівна з гіркотою усвідомлювала, що це і є та дівчинка, яку вона колись незаслужено принижувала перед усім класом.

Олена в цей час розповідала про свій життєвий шлях після школи:

– Вступали до інституту на факультет туризму і готельного сервісу, закінчила з червоним дипломом. Потім мене відправили стажуватися закордон. Там я прожила десять років, залишилася бо знайшла хорошу роботу, і за цей час накопичила велику суму грошей.

Коли повернулася, вирішила вкластися в бізнес, ми з мамою викупили цей готельний комплекс і прибудували ресторан.

Атмосфера на вечорі зустрічей після такої розповіді помітно погіршилася. Після закінчення бенкету всі мовчазно розійшлися, лише неголосно попрощавшись, і кидаючи заздрісні погляди на Олену.

На жаль, всіх цих людей, які були колись жорстокими дітьми, не гризла совість. Вони не шкодували про свої нещадні нападки, і вже звичайно не раділи за щасливу Олену. Єдине, що вони відчували – заздрість.

Відчайдушна гірка заздрість душила їх серця, адже ця злиденна дівчинка домоглася таких висот самостійно, не маючи за спиною забезпечених батьків. Ймовірно, Петру було гірше всіх. Він все прокручував в голові моменти перенесеного сорому, і намагався скоріше втекти від зневажливих поглядів, як раптом Олена неголосно, але твердо сказала йому:

– Петро, ​​робочий день починається рівно о восьмій ранку. Прошу тебе, не спізнюйся, щоб не довелося більше просити вибачення.

Петропонуро кивнув, і поспішив геть.

Олена для себе давно вирішила, що вона перемогла в цій боротьбі за місце під сонцем. Більше ніхто ніколи не зможе дорікнути її в злиднях і неспроможності. Їх розплата – заздрість, і вона несказанно рада тому, що змогла зрівняти рахунки зі старими кривдниками.

Дівчина приобійняла за плечі Світлану Петрівну, і голосно і урочисто промовила:

– Ви – неймовірно добра і світла людина, Світлана Петрівна. Ви одна зважилися заступитися за маленьку нещасну дівчинку. Ви дали мені впевненість в тому, що всього можна досягти, варто лише захотіти.

– Вам я теж хочу від душі подякувати, Інна Володимирівна. Ви дали мені дуже важливий урок: я зрозуміла, що жорстокість людини не має меж. Я на все життя запам’ятала цей урок, і викреслила зі свого життя таких людей.