Сусідські хулігани вирішили, що за мене нікому заступитися і почали господарювати в моєму городі. Влаштувала їм по повній

Я вже на пенсії, і давно залишилася одна. З чоловіком розлучилися, а дочка зaгинyлa кілька років тому. Родичів мало, та й ті намагаються триматися подалі, адже літня людина – тягар. Вони не приїжджають вже півтора року, і я не нав’язуюсь до них.

На щастя, у мене є порятунок – подруга дитинства. З тих пір, як чоловік пішов, прихопивши з собою майже все, я вже п’ять років намагаюся з нею частіше зідзвонюватись. Ми живемо в одному селищі, куди я повернулася в старий батьківський будинок.

Знайшла ще пару знайомих по вулиці, хто не роз’їхався. Навіть не знаю, чи змогла б без них вижити чи ні? Самотність страшна річ для людей у ​​віці.

Селище, в якому я виросла, зовсім невелике, кожен знає про інше всі подробиці, нічого не приховаєш. На жаль, нахабні сусідські діти теж знають ці подробиці – і користуються. Вони в курсі: мені ніхто не допомагає. Тому відриваються з ранку до ночі. Вони грубо поводяться, дражняться, і так день за днем, місяць за місяцем.

Їм – розвага, а мені клопоти. То по паркану лазити почнуть – а як його лагодити? То сніжкою в вікно запустять – а кому міняти скло, якщо трісне?

Кричати поруч з будинком обожнюють, аби я розлютилася.

Навіть якщо моя подруга Людмила загляне до мене в гості, або хто-небудь з сусідів зайде, дрібні шкодники не можуть відмовити собі в задоволенні жбурнути сніжкою в скло. Бігають вони швидко, та й як старій людині їх наздоганяти?

Спочатку я вибрала перевірену тактику. Не звертала уваги.

Адже відомо: їх виграш – якщо я почну у відповідь кричати і махати палицею, мені нервування, їм одне задоволення. За цим і волочаться до мене, що розлютити – справа часу і техніки, відчувають повну безкарність.

Діти злі. Вони не биті життям, не розуміють, що творять, їх жорстокість – природна, від надлишку життєвих сил.

Згодом я зрозуміла, що мовчати не допоможе, діти занадилися до мене бігати і зовсім розперезалися. Я спробувала сходити і поговорити з батьками. Втім, справа була явно безнадійна. Сім’ї у них п’ють, живуть в селищі давно і ведуть себе так постійно. Діти у них регулярно з’являються – на цьому виховання і закінчується.

Я пробувала пояснити, що діти зовсім не відчувають берегів, що потрібно з ними поговорити, що одного разу вони нарвуться на когось, хто сильніший. Повинні бути правила, покарання, в кінці-кінців.

Відповідь була простою:

– Що тобі, бабко, треба? Вони вже щось розбили? Зламали? Діти просто грають, веселяться. Ми їх виховуємо як треба, не тобі вчити. Не подобається – сиди вдома.

Втім, навіть цей невдалий діалог позбавив мене від діточок на пару днів. Але потім повернулися з новими силами: сиділи на паркані, кидатися в вікна, свистіли і кричали.

Знала б я, що це лише квіточки були. Вони зібралися з силами і почали лазити на ділянку. Раніше вони хоча б були по той бік паркану.

А тепер вони скачуть по даху стайні, а він слабкий зовсім. Інші розносять ділянку, бігають по грядках. Я на них з ганку лаюся, а вони веселяться. Що ж, батьки не навчили – довелося самій.

Я сходила раніше вранці до подруги і привела додому її вівчарку. З собаками я прекрасно спілкуюся, і вони мене теж люблять.

Як тільки після обіду всі хулігани перебралися у двір, я різко випустила пса з дому.

І насолоджувалася тим, як крута братва раптово заверещала дитячими голосами і кинулася тікати.

Пообіцяла їм, хто поткнеться – того і схоплять. А паркан намажу мастилом, щоб не відмилися потім.

І ось вже цілих два тижні я живу спокійно: жоден з них не повернувся поки. Сподіваюся, і не повернеться. А що ще мені було робити?