Чому я відмовилася жити з сім’єю дочки і до себе їх теж не пускаю? Винятки можуть бути тільки в екстреному випадку

У родині дочки трапилася біда: вони опинилися на вулиці. В квартирі у них після деяких обставин перебувати не можна, потрібен був терміновий ремонт. Зрозуміло, вони тут же опинилися у мене на порозі.

Дітей, а вже тим більше улюбленого внука, на вулицю не виставиш. Але ми всі були згодні і обговорили: це тимчасова ситуація, і при першій нагоді вони повертаються додому або знімають собі окреме житло.

Донька у мене мудра, зять з головою, вони повністю згодні з моєю думкою. Сім’я повинна бути сім’єю, а батьки та інші люди в ній все ж сторонні елементи. Ні, я не перебільшую. І ось чому:

Я звикла жити певним способом, у мене свій ритм життя. У дітей він інший. З дочкою ми ще можемо домовитися, але зять хоче жити по-своєму, і має право. Дивно було б лаятися через їх гостей або моїх звичок шумно дивитися телевізор з п’ятої ранку.

У нас різні вимоги до порядку, і ми не повинні сваритися через непомиті чашки. Дрібні сварки роз’їдають відносини, вірно?

Їмо ми теж різне і по-різному. І варто зібратися великою компанією надовго, неминучі закиди, суперечки через зайняту посуду, розбирання хто чий запас з’їв, хто кого спокусив забороненим ласощами … А вішати замок на холодильник – ну не марення чи що?

Графіки заважають один одному. У нас різний активний час, так що постійно хтось відпочиває або спить. А значить, доведеться ходити навшпиньки постійно. На жаль, ми не можемо ставитися до чужого відпочинку трепетно, і “одне питаннячко” перетворюється в вічний недосип і головний біль. А роздратування і образа – детонатор. Одного разу рвоне.

Я не хочу бачити їх сварки, не хочу давати оцінки дочці і зятю. Я вже навчила її всьому в дитинстві. А тепер я готова бачити тільки те, що мені хочуть показати, знати не більше, ніж мені розкажуть. Під одним дахом це не реально.

А головне – я вже заслужила вирішувати, чим їм допомогти, і робити це за власним бажанням з радістю. І встигати піклуватися про себе саму.