Як тільки у мене з’явилася квартира, в моє життя захотіли повернутися батьки

У сім’ї я була єдиною дочкою, дитинство моє було по-справжньому щасливим. Я знала, батьки мене люблять, бабуся з дідусем балують, прислухаються до бажань. Захотіла бальні танці – будь ласка. Будь-які заняття, елітна школа – все для єдиної дівчинки, Надії.

Дідусь з бабусею жили недалеко від моря, тільки що не на самому березі. Щоліта я їхала до них, насолоджувалася морем, сонцем – і думала, так і буде все життя. На жаль, у життя були інші плани.

Все йшло своєю чергою, але в один момент життя моє різко розвернулося. Мама виявилася вагітною. Ніхто вже й не чекав такого повороту, всі її вітали, тепер мама стала улюбленицею. А коли лікарі сказали, буде хлопчик, всі і зовсім з глузду з’їхали, виявляється, батько мріяв про сина довгі роки.

І ось народився братик, а я відразу стала “ну ти ж велика”. Вся їх увага належала братові, всі добрі слова, все тепло. Я була зайвою, а мій підлітковий вік тільки додавав проблем. Мені сказали справлятися самій і в школі і вдома допомагати. Про гуртки і друзів я забула, стала нянькою, кухаркою, психологом для мами, дівчинкою для биття і вічно винуватою в усьому.

Бабуся з дідусем на це подивилися – і забрали до себе, в інше місто. І вчасно, я б скоро з котушок злетіла, підлітки ж себе дорослими відчувають. Вісім років я з ними жила. Там і школу закінчила, і в інститут поступила.

А мама з татом за ці вісім років дзвонили до мене… два рази! Двічі! Просто забули про мене, намалювали собі картинку, що у мене все добре, переконали себе, що мені нічого не треба.

А ми з бабусею не так вже й добре жили. Дідусь важко хворів. Я стала опорою бабусі, і сиділа з ним, і на роботу встигала, і на навчання. Ми економили навіть на їжі – лише б на ліки вистачало.

А потім злягла і бабуся. Я знову все взяла на себе – і догляд, і ліки. Правда, бабуся швидко пішла за дідом. Залишила на мене заповіт.

Права вона чи ні, всі думають різне. Мама обурюється, чому половину братові не заповідали. А я думаю, бабусина квартира, їй і вирішувати.

Але мама з татом тут же з’явилися. Вимагають продати квартиру і гроші навпіл поділити: братику потрібно окреме житло. А я хочу і далі жити там, де звикла. Де мене любили. Де лежать бабусині речі.

Тому квартиру міняти не збираюся, хоч мама і носиться по юристам в надії оскаржити заповіт.

А мені прикро: чому мене і батьків позбавили, і брата? Чому всі обов’язки по догляду на мене звалили, а тепер я ще цього чужому для мене хлопчикові ще й винна?