Тетяна любила тишу і була рада, що син рідко привозить до неї онуків. Але через рік зрозуміла, як її пoкapaла невістка
У вас є онуки і ви кожен раз з нетерпінням чекаєте зустрічі з ними? Ви проводите багато часу разом і насолоджуєтеся їх присутністю? Вони все ще дають вам надію і інтерес до життя, яку ви, можливо, вже втратили?
Якщо вони у вас є, цінуйте, що можете проводити з ними час і передавати їм вашу мудрість. Тому що є люди, у яких такої можливості немає. Причому по їх власній вині.
Тетяна дуже любила сина, жила тільки ним, тому й не могла прийняти невістку. Розумом розуміла, що та позитивна, добра господиня, любляча дружина, але серцем не могла прийняти суперницю, «що відняла» любов її дорогоцінного хлопчика. Потім навіть поява онуків не розтопила її душу.
Вона вважала, що хлопчики надто галасливі, невиховані, «всі в матір», про що вона не раз вигукувала синові. Той мовчки терпів нападки, але на дружину кричати не давав – захищав її.
Це ще більше налаштовувало Тетяну проти невістки та онуків. Вона всім виглядом показувала, що страждає, коли діти шумлять і бігають по її дому. І раптом відразу все змінилося – син з дружиною та онуками просто перестали до неї приїжджати.
Спочатку Тетяна раділа – навколо тихо і спокійно. Потім їй стало не по собі – нікому поскаржитися на «витівки» невістки, ні на кому зігнати образу. Та й онуків стало їй сильно не вистачати. Адже вона любила хлопчиків, як колись власного сина. Тільки гордість не давала зізнатися в цьому відкрито.
Через рік стало зрозуміло, що діти остаточно кинули її. Невістка провчила її найдоступнішим і гірким способом – залишила без спілкування з онуками. Тепер хлопчики вже ледь її пам’ятають, а вона не в силах щось змінити.
Часто вона думає, як було б чудово жити разом, у мирі та злагоді. Але тепер це тільки мрії, а гордість не дозволяє зателефонувати і просто вибачитися. Тетяна отримала те, чого хотіла, але тепер зовсім цьому не рада. Як найчастіше і буває в житті.