Мама, я хочу, щоб ти не їздила до мене. Добре б тобі на пару років взагалі забути цю адресу
Є такі люди невимушені, безпосередні. Приїжджають в чужий будинок, і вважають: раз пустили, вони автоматично у себе вдома. Лізуть, куди хочуть, відкривають холодильник, заглядають в шафи … Беруть все, що сподобається, крутять в руках, мацають …
Що вони собі думають щось взагалі? Ніякі натяки їх не проймають, мовляв свої ж.
Мені ось зі свекрухою “пощастило”, вона взагалі кордонів не відчуває. І речі наші з дому забирає, не питаючи. У неї сестра є молодша, різниця у них у віці величезна. Чоловікові вона тітка офіційно, але фактично п’ять років різниці – ні про що. Вона і до нього в молодші сестри набивається. Свекруха її фактично ростила, ну і привчила, що все можна.
Чого тільки свекруха їй не переносила! І запаси м’яса з морозилки. І косметику з ванної. Новенький фен, їздила за ним аж до сусіднього міста. І мою улюблену, дорогу, як літак, тертку…
Пропажу помітила відразу, крім свекрухи нікого і не було. Дзвоню.
Вона мені пояснює, мовляв, у сестри її ця терка – мрія. А скоро сезон, потрібно консервацію робити, ось вона і взяла. А ми собі нову можемо купити, це ж просто терка!
Я тільки почала пояснювати скільки вона коштує, але свекруха не стала слухати до кінця, відключилася. Навіщо нам сваритися? Ми ж сім’я …
У нас з чоловіком п’ята річниця весілля. Ми вирішили: влаштуємо собі невеличке свято, сходимо в ресторан. Плаття є, туфель немає. З дитиною я все більше кеди ношу. Але чоловіка вирішила порадувати, знайшла гроші. Купила туфлі.
Диво та й годі, з височенним каблуком, але зручні. Сиділи на ногах ідеально, немов я в них народилася. Сховала в шафу, смакую, як в ресторан в них прийду.
І ось тиждень до свята, у мене форс-мажор. За дитиною в садок не встигаю. І чоловік не встигає, хоч на літаку лети. Заблагала свекруху: виручіть ласка, заберіть дитину.
Та забрала, але не до себе, а до нас додому повела. Ще б пак, такий привід навідатися, поки вдома нас немає. Я навіть не знала, чоловік потім сказав, щоб не нервувала. Але раз дитина під наглядом, я на роботі затрималася, пізно прийшла. Тільки двері відкрила – відразу бачу: немає коробки.
Туфлі мої кудись без мене пішли!
Я до чоловіка: туфлі де?
Він спочатку, мовляв які туфлі? Не бачив, не знаю.
Що ж, кажу, поліцію треба викликати. Напевно, злодії залізли, давай інше вдома перевіримо. Зізнався, звичайно: мама дитину додому приводила.
Дзвоню:
– Мама, туфлі мої де?
– Так у тебе стільки взуття, куди тобі ще ці туфлі? Такий каблук, куди їх носити? Я сестрі віддала, їй треба.
– Поверніть мені їх негайно!
– Не можу, в них каблук взагалі зламався, ти їх носити не зможеш … Ну купи собі нові … – і знову відключається, стара коза. Мовляв, а то посваримося. Тітці чоловіковій мої туфлі потрібніші.
Я на чоловіка ричу: потрібні їй туфлі – нехай піде і купить собі! Він плечима знизує, сім’я це його, що ми, через туфлі сваритися будемо?
– Будемо, – киплю. – Це злодійство, розумієш? Я ось зараз заяву напишу, у мене і документи про покупку є, причому і на фен, і на тертку, і …
– Підемо, купимо будь-які, які хочеш, ну яка проблема-то? Ну взяла мама щось, раз їй треба …
Ну що ж, раз свекруха сказала, що ми можемо собі будь-які купити, так і куплю будь-які. Тим більше, тих самих вже не було. Та й не взяла б я їх. Навіщо? Щоб тітка в таких же з’явилася?
Я вибрала найкрасивіші і найдорожчі. Чоловік перечити не посмів, виклав всю заначку, що на ноутбук збирав. У житті у мене не було настільки дорогого і настільки марного взуття. Чоловік скаженів, я плескала очима: в тих незручно, ці тиснуть, п’яті труть. Тільки найдорожчі підходять, милий.
– А ресторан замовлений, гості запрошені … Скасуємо? Через туфлі?
А свекрусі вже не сиділося. Вона знала: туфлі куплені, значить, можна шакалити знову.
– Я до вас тільки на хвилинку заїду, печеньки завезу. Багато напекла …
– Ну ні, мам, – відповів чоловік, – ти сюди взагалі не приїжджай, я сам за ключами заїду. Дорогувато мені твої візити стають … Забудь мою адресу хоча б на пару років …