– Та не дуже велика квартира у вас! Видно, що не багато живете. Але нічого. Ми не горді, потіснимось трохи

Мене звати Єгор. Я вже давно закінчив навчання, працюю і сам себе забезпечую. Своїм життям я цілком задоволений.

Нещодавно зі мною сталася цікава історія. У мене був вихідний. Я вирішив поспати довше. Але всі мої мрії зруйнував ранній дзвінок у двері. Я знехотя піднявся і відкрив двері.

На порозі моєї квартири стояло троє людей: жінка, чоловік і молодий хлопець. Я цих людей не знав. Про це я і хотів їм повідомити: що вони, мовляв, адресою помилилися, але не встиг. Ця жінка мені раптом і каже:

– Сашенька! Як же ти виріс за ці роки! І ти так сильно на свого батька схожий! Просто його копія. Олег, заходь і речі заноси. Не стій на порозі!

– Я не зрозумів: хто ви і що вам треба?

– Сашенька! А ти, що мене не пам’ятаєш? Я ж тьотя Маша, а це мій чоловік – дядько Олег, а це наш синочок – Миколка. Ви переїхали, а нам навіть і не повідомили. Добре хоч, що коли я твого батька вітала з Новим роком, він мені вашу нову адресу дав. А де твій батько – то?

Поки жінка все це говорила, вона, її чоловік з валізами та їх син вже зайшли в квартиру.

– Та не дуже велика квартира у вас! Видно, що не багато живете. Але нічого. Ми не горді, потіснимось трохи, і все нормально буде. Наш Миколка тут вчитися буде в коледжі, а жити ви будете разом!

– Як разом? З чого це раптом?

– Так мені твій батько сказав, що він нам допоможе, чим зможе! А нашому Колі ж жити десь треба! А квартиру ми йому зняти не можемо – дорого дуже. Але, ти не хвилюйся, ми йому розкладачку купимо. А якщо місце знайдемо, то навіть диван купимо! Не хвилюйся, тебе з твого ліжка не зжене і спати на підлозі не змусимо!

– Тато пoмep два роки тому. Це раз! Про те, що знімати квартиру дорого, я і сам знаю. Адже я кілька років її знімав і працював. Це по-друге. По-третє, я не хочу жити з вашим сином разом. По-четверте, від моєї квартири до вашого коледжу дуже далеко їхати. Це і довго, та й дорого дуже. По-п’яте, я вас зовсім не знаю і не пам’ятаю.

– Як не пам’ятаєш? Так ви ж до нас в cело приїжджали багато разів. Правда, ти тоді ще маленький був. Так, що показуй, ​​де ми житимемо. У нас грошей немає, щоб квартиру знімати.

– Нехай ваш син живе в гуртожитку!

– Та що ти таке кажеш! Гуртожиток – це ж жахливе місце. Там же одні бандити живуть. Вони ж поганого мого хлопчика навчать, але ж він вчитися приїхав.

– Але моя квартира – це не гуртожиток. Я вже дорослий, до мене часто моя дівчина приходить. Коли я злюся, то жахливо матом лаюся. Так, що я вашого Колю теж можу навчити поганому. Так що забирайте свої валізи і шукайте собі інше місце. А у мене сьогодні ще багато справ.

Жінка дивилася на мене здивованими очима: вона не могла повірити в те, що я говорю серйозно і що я дійсно прошу їх піти.

Мені навіть соромно не було за те, що виставляю цих людей зі своєї квартири. Я звик жити сам, мені так зручно і комфортно і нічого в своєму житті я міняти не збираюся.

Дядько Олег став виносити валізи з квартири, Миколка став шукати в Інтернеті адресу гуртожитку і викликав таксі. Незабаром вони пішли.

Я виспався і подзвонив мамі. Розповів їй про те, що сталося. Вона сказала, що у нас взагалі жодних родичів в тому селі немає. Що ми там були всього два рази, коли будинок прабабусі двоюрідної продавали. А тітка Маша, дядько Олег і їх син Коля – це просто сусіди, які жили через два будинки від прабабусі.

Я був просто в шоці, коли це все почув. Ось на що сподівалися ці люди, коли до мене їхали з вимогою дозволити їх синові у мене жити? Хто вони мені?

Я б навіть не погодився на те, щоб у мене якісь родичі жили, а тут ще й якісь сусіди! Ну і нахабство!