Ми з дружиною робимо вигляд, що немає вдома: набридло, що діти і внуки пруться до нас, коли їм заманеться

Те, як люди похилого віку обожнюють своїх онуків – не секрет. Більш того, ми за них життя віддати готові, адже онуки – найдорожче, що тільки є в нашому житті. І я так думаю, і дружина.

Коли в родині з’явилися власні діти в третьому поколінні, ми і самі немов жити вперше почали. Нам було по 45, коли старша дочка запросила нас на виписку.

Дружина немов згадала себе матір’ю, готова була з рук дівчинку не випускати. Ми шарпали дочку: нехай привозить, нехай залишає, нехай все, що завгодно … і повелося так, що майже всі вихідні і свята, а потім і канікули, внучка була з нами.

Друга її дочка прописалася у нас слідом.

Я працював в гарячому цеху, на пенсію ми виходимо рано. Але я не поспішав осідати вдома, навіщо? У мене повно сил, я продовжував працювати. Та ще пенсія капає, теж приємно, хіба ні?

Остаточно я розлучився з роботою, коли дочка завагітніла третьою дитиною.

Ми відзначили з колегами, і ось я вдома.

Дружина продовжувала ходити на роботу, правда, вже на легку, доба через три.

У дочки народилися близнюки, хлопчики. Я зітхнув радісно: не пропаде прізвище.

Внучка старша вже рідко залишалася у нас, пропадала на навчанні. А молодші за віком були близькі, дочка приводила їх всіх оптом. А ми, чесно скажу, втомилися.

Дочка вже подорослішала, організувала собі життя, та й діти могли один одного доглядати прекрасно. Але вона не скорочувала свої візити, а навпаки, вважала нас цілодобовим дитячим садком, в будь-який час привела, коли захотіла – забрала.

А ми раптом зрозуміли: ні до лікаря записатися не виходить, ні з’їздити в музей на вихідних, про риболовлю я взагалі кілька років не згадував … Стривайте, так. Як перша внучка народилася!

Ми навіть до сусідки в гості сходити не могли, до себе кого-небудь покликати. І ось нерви не витримали. Ми якось побачили: дочка знову веде до нас дітвору. Сама радісна йде, значить, не з нами посидить, а піде особисте життя налагоджувати. Перезирнулися – і замкнули двері на всі замки, вирішили: не відкриємо. Нас немає вдома.

І швиденько відключили звук на мобільних. Стукали вони довго, але ми трималися. Потім дзвонили, але ми не відкрили. Передзвонили потім самі, мовляв, ну що ж ти доню, що не попередила … Сподіваємося, засвоїть урок.