Раптом мене почала ненавидіти вся рідня, а я всього лише навчився їм відмовляти
Я ніколи особливо не був хлопцем, який любить спілкуватися з родичами, комусь перемивати кістки. Та й жили ми далеко від всіх. Навіть не пам’ятаю, коли я останній раз спілкувався з сестрою батька. Вони не дзвонили нам, ми не дзвонили їм. Загалом, у всіх своє життя і я вважаю, що це нормально.
І ось мені вже 22 роки, у мене є своя машина, працюю, збираю на власну квартиру. Раптово оголосилась тітка зі своєю сім’єю і “обрадувала” нас новиною, що вони купили собі приватний будинок прямо поруч з нашим.
У нас є дачна ділянка з будинком в передмісті. Ось так “радість”, думаю я. Я тоді відразу подумав, що вони вирішать мене напрягти, щоб я допоміг з переїздом. І що ж, я мав рацію.
Взагалі, мені не було важко допомогти рідним, я навіть в радість. Але коли вони почали проявляти нахабство, у мене почала даватися взнаки злість. Що не вихідні – дзвонить тітка і з наказним тоном каже мені, що треба під’їхати туди і туди, відвезти її кудись та інше.
У мене жодні вихідні нормально не проходили. Я раз у раз, що був їхнім особистим водієм. Вони мені навіть грошей не давали на бензин – я постійно оплачував зі своєї кишені.
І тут я вирішив, що з мене вистачить. Скільки можна бути зручним. Нехай самі вирішують свої проблеми.
Коли вона мені зателефонувала черговий раз, я сказав їй без докорів сумління, що з мене вистачить. Більше я їм допомагати не буду. На що вона відразу набрала мого батька і розповіла йому всяких дурниць про те, що нібито їй нахамив і образив її.
Звичайно, я отримав від батька тоді ще незаслужено. Але зате позбувся нахабних родичів. Немає чого бути зручним для когось, треба вміти відмовляти.