Зустрічі однокласників? Десятою дорогою їх обходжу і іншим не раджу

Блукаю якось по супермаркету, складаю в візок продукти. Не поспішаю, раптом щось забуду? Я взагалі намагаюся туди один ходити, не за компанію, інакше або куплю не те, чи забуду що-небудь важливе. Зустріну кого-небудь – швидко вітаюся і відходжу бочком. І тут чую з-за спини, гукають.

Озираюся – якась тітка на мене насувається, здорова, рум’яна, з сумками. Помилилася, напевно. У мене в пам’яті цього обличчя не відклалося, та так, щоб мужика за сорок фамільярно Петрусем гукали …

А тітка вже на мене налазить, намагається обхопити і розцілувати, прямо з сумками в руках … Упс! Так це ж однокурсниця моя, Галка, поруч сиділи.

Ну що ж, вітаюся. За чверть століття ми обидвоє не помолодшали, звичайно, але я чемно брешу їй, мовляв, все та ж, не змінюєшся … Вона розуміє, але кліпає очима, червоніє.

Нагадує: 20 років з випускного, збиратися будемо. Чи піду я?

А я підраховую в думці: а після вступу, значить, 25, а значить, і в школі будуть збиратися однокласники. Чи поїду? Скоро почнуть бомбити листами …

Я дивився на Галину, згадував, як вона була хороша колись. Як танцювала на студентських вечірках, як ми потайки цілувалися в бібліотеці. Я обіймав її за талію, і де вона тепер, та талія? Тепер сумки, діти, тиск …

Але знаю, на подібні заходи я ні ногою. Я не хочу, от не хочу нікого бачити, не хочу знати про чуже життя ні фактів, ні пліток. Зате точно хочу, щоб і мене ніхто не бачив, не знав нічого. Чому?

Та тому, що це пекельне випробування – збіговиська однокласників або однокурсників. Ніякої радості від них, особливо, якщо ти жінка.

Нормально жити поруч зі своїми, разом розвиватися, разом старіти. Нормально і знайомитися з новими людьми. Але ця нездорова історія – зібратися, пам’ятаючи образи один одного десять, двадцять років тому, розглядати старих друзів критично.

Тільки подумати! Адже всі ці десять, двадцять, тридцять чоловік дивляться на тебе з тим же жахом і відразою, що і ти на них.

Звичайно, всі ми люди виховані, всі брешемо одне одному: така ж … Та не така!

У поглядах читається все, і жаль, і глузування, і зловтіха. Не сховаєш від старих приятелів свою старість, свої труднощі, ні ботокс не врятує, ні спорт. Ми вже не ті, що прийшли колись на випускний.

Кожен в глибині душі вірить: його-то вік не торкнеться. Він, мовляв, ще ого-го, це вони такі, що запустили себе. Але правда в тому, що і він не кращий. І його однокласниця, успішна, з бізнесом і особистим Мерседесом, виглядає набагато краще за нього. Так, ось ця потерта життям тітка під п’ятдесят.

Навіщо псувати свої прекрасні спогади? Навіщо розмінювати юність свою прекрасну на ось цих людей?

Навіщо спостерігати один за одним, намагаючись здаватися краще, ніж є, пускати пил в очі і розуміти, що молодість не вернеться?

Навіщо? Адже ви розлучитеся ще на десять, двадцять років … Назавжди. Що і кому ви хочете тут довести?

Втім, молодість можна повернути, якщо повернути в життя розвиток і зростання, почати вчитися чомусь новому, хоч малювати, хоч танцювати. Згодиться відкриття нового бізнесу, спорт, подорожі … Нові знайомства … Але тільки не сумна компанія з зачісками молодості, танцююча під пісні молодості в жалюгідній шкільній їдальні або шинку, що всім по кишені.

Навіть той чи та, хто про вас мріяв, а ви зневажливо відверталися, сьогодні і сам зневажливо відвернеться, подумає: ну що я в ньому або в ній знайшов тоді?

Не лізьте в минуле, воно повинно залишатися там, де йому і належить, надійно відділене десятками років.