Працюю офіціанткою, і недавно обслуговувала банкет, де одружувався батько моєї дитини. Як раптом мені принесли конверт від моєї колишньої свекрухи…

Я час від часу підробляю офіціанткою. Адже останнім часом стало популярним святкувати торжество або грати весілля на природі – це називається виїзна церемонія. Ось тоді і звертаються з ресторану за моєю допомогою.

Важко одній виховувати дочку. Її батько нас залишив, коли дізнався про мою вагітність. Хоч аліменти передає і то добре.

З Мариною Костя не хоче спілкуватися, бачилися вони лише раз в суді, коли я подала на аліменти. Рідні Кості також не бажали брати участь в житті внучки. Ну нічого, як то кажуть, земля кругла.

Я знала, що колись я зустрінуся з колишнім коханим. І весь час моя уява малює мені такі картини: я їду на лімузині, а тут мій чоловік милостиню випрошує на колінах. Тільки реальність дещо відрізнялася від моїх мрій: він сидів поруч з ошатною нареченою.

Там, на банкеті я побачила всіх: бабусю і дідуся моєї дочки, її тітку і дядька. А я бігала з підносом в руках між столиками і обслуговувала гостей.

Спочатку мені хотілося втекти подалі. І навіть пристойні гроші мене не спокусили. Тільки … Маринці скоро за садок платити потрібно.

Я глибоко вдихнула, підняла вище підборіддя і стала продовжувати виконувати свої обов’язки. Нема чого соромитися, треба працювати! Нехай він соромиться того, що дитину кинув. Це їхня сім’я відреклася від нас, а не навпаки.

Хотілося плюнути бодай їм в тарілку … але пересилила себе. Не буду опускатися до такого. А взагалі мене ніхто й не помічав. Немов порожнє місце. Я навіть думала, що ніхто мене не впізнав. Адже раніше я по-іншому виглядала. Була молодою і красивою, безтурботною А зараз я хто? Виснажена мати-одиначка, яка працює на кількох роботах.

Гості ставали все п’янішим і п’янішими. Кричали “Гірко!” все частіше. Підносили молодим подарунки, озвучували побажання, бажали дітей. Його мати так і сказала:

“Народите мені онуків! А то так і не доживу до того, щоб з ними побачитися.”

Ось так. І ніхто не згадав навіть, що внучка вже є.

Банкет був допізна. Ми вже зібралися виїжджати по домівках, коли адміністратор вручила мені конверт і сказала, що це від мами нареченого.

В дорозі я стала думати – що б це могло означати? Гроші? Всього 1000. За мовчання? На знак подяки за не зірване свято? Гуманітарна допомога?

“Даремно ти залишила собі гроші – потрібно було повернути!” – стала злитися моя мати коли я розповіла їй про все.

Для чого? Хоч щось з них купимо, – відповіла я і вже планувала, куди можна витратити раптову подачку. Може бути, відразу за дитячий садок внести? Або одягнути доньку? Може бути, на зиму одяг купити? Або щось із золотих прикрас? І все до копійки я витратила на дочку.

Подивившись на те, як дитина засинає разом з новим плюшевим ведмедиком, навіть серце стислося. Чому таке життя несправедливе? Чому Костя щасливий без нас?

Ось уже одружується, скоро діти підуть, живе безбідно, на все вистачає. А що у нас попереду? Живемо від получки до получки. Використовую будь-яку можливість, щоб підробити. Навіть довелося принижуватися перед батьком дочки.

У нього весілля, а у нас навіть шматок м’яса на столі – вже добре. Він збирається дітей своїх в шлюбі заводити, а ми з моєю дитиною йому зовсім не потрібні.

Звичайно, аліменти йому доводиться платити. Але я його не турбую. Збираю потихеньку на квартиру і оплачую навчання. Іноді не вистачає нам, тоді доводиться тягнути звідти. З заначки.

Я, звичайно, сподіваюся, що мама Кості не залишить нас. Спілкуватиметься, захоче познайомитися. Адже вона – її рідна внучка. Наївна я, дурна. Не потрібні ми їй.

Як же дивно … Марини брати і сестри будуть жити в достатку, в повній сім’ї, а моя дочка – сама по собі … Як же прикро.