Як же жахливо було дізнатися правду про те, що я абсолютно не потрібна своїм дітям
Я сама виховувала двох дітей. Мій чоловік загинув, коли нашому молодшому синові було всього два роки. Я повністю присвятила себе своїм дітям.
Для того щоб у них все було, я працювала на двох роботах. Коли мої діти закінчили школу, то обидва стали вчитися в інститутах. Після закінчення навчання вони обидва змогли влаштуватися на хорошу роботу.
Потім дочка вийшла заміж і народила мені онука, через час одружився і син. Незабаром невістка теж народила хлопчика. Я няньчила обох хлопчиків. І син, і дочка дуже часто привозили до мене хлопчиків. Я ніколи не відмовлялася їх няньчити. Я і в садок їх водила, і в школу. І на різні гуртки та секції їх теж водила я.
Але потім здоров’я почало мене підводити. Одного разу мені стало дуже погано. Сильно піднявся тиск. Я полежала в лікарні, мені стало краще, і мене виписали. Поки я лежала в лікарні, моя дочка приїхала до мене всього лише один раз, а ось син знайшов час всього лише для одного телефонного дзвінка.
Зате онуків мені привезли обидвох вже через три дні після того, як мене виписали з лікарні. Хоча я відразу ж сказала дітям, що мені не можна перепрацьовуватись. Але ж за онуками дивитися треба, їм і їсти приготувати треба, і погуляти з ними на свіжому повітрі. Але це абсолютно не хвилювало моїх дітей.
Через три місяці зі мною трапилася нова біда: у мене стали дуже сильно німіти ноги.
Ноги не боліли, але ходити мені було дуже важко. Я попросила сина відвезти мене в лікарню, але він не знайшов для мене часу. Потім я попросила це зробити зятя. Він теж зробити це не захотів. Загалом, я поїхала в лікарню на таксі. Хоча для мене це дуже дорого.
Після обстеження лікарі мені сказали, що у мене в нозі тpoмб, який може відірватися в будь-який момент, і я можу пoмepти. Але робити oпepaцuю було не можна – це було дуже небезпечно.
Через якийсь час мій стан погіршився. Одного разу мені стало зовсім погано. Я зателефонувала доньці, але вона сказала, що зайнята і порадила мені викликати швидку допомогу.
Швидка допомога відразу ж забрала мене в лікарню.
Вилікувати лікарі мене так і не змогли. Тепер я не відчуваю ніг. Ходити сама я не можу. Лікарі пояснили моїм дітям, що я тепер не можу жити одна, за мною потрібен постійний догляд.
Коли мене привезли з лікарні, то син і дочка почали сваритися через те, хто повинен забрати мене до себе. Дочка аргументувала свою відмову від мене тим, що у неї маленька квартира і у мене там не буде окремої кімнати. А син сказав, що у нього хоч і велика квартира, але його вагітна дружина точно не захоче жити зі свекрухою.
Я більше не могла слухати це все і сказала, щоб вони обидвоє йшли геть. Діти швидко пішли, а я залишилася одна і стала плакати.
Всю ніч я не спала, але під ранок задрімала. Я дуже зраділа, коли почула, що відчиняються двері: я подумала, що щось це хтось із моїх дітей одумався, зрозумів, що так чинити з рідною матір’ю не можна.
Але я помилилася. Це прийшла моя сусідка Ольга. Вона жила зі мною на одному сходовому майданчику. Ольга одна виховувала доньку. Вона погодувала мене і напоїла чаєм. Я розплакалася і все їй розповіла. Ольга стала мені допомагати. Я віддаю їй половину пенсії, а вона на ці гроші купує мені їжу і годує мене. Решту грошей йдуть на комунальні послуги.
Мені так прикро, що доглядати за мною погодився чужа людина, а рідним дітям хвора мати виявилася не потрібна.
Як же так можна? Адже я все зробила для них. Виростила, вивчила, няньчила з їхніми дітьми. А вони ось так мене за все віддячили. І дочка, і син дзвонять мені дуже рідко. Вони раді тому, що є людина, яка за мною доглядає.
Я ніколи навіть і подумати не могла про те, що мої діти відмовляться мені допомагати. Мені здавалося, що я виховую їх правильно. Як же я могла виростити таких невдячних дітей?