«Синочку, скучаємо з батьком за тобою, хоч раз з’явися …» – не завжди ми вміємо виховати дітей з любов’ю до батьків
У Антоніни Іванівни троє дітей, всі вже виросли давно, та покинули батьківське гніздо. Старший закордоном живе, там сім’я у нього і двоє дітей. Як в місто поїхав колись, багато років тому, так більше мати його і не бачила, тільки фото, листи, телеграми з привітаннями …
Все зберігає вона дбайливо, буває, довгими зимовими вечорами скучає за сином, дістане пачку листів і перебирає, перечитує .
«Синочку, скучаємо з батьком за тобою, хоч раз з’явися, з невісткою, онуками познайом …» – пише мати.
Але йому все ніколи, життя біжить – не наздогнати, хіба так важко приїхати хоча б на кілька днів погостювати?
Середня – Катя, вийшла за військового і все по містам та селам катається, дочка одна у них, іноді бувають в гостях, але зовсім недовго. Дуже вже дід любить зятя свого – Василя Васильовича, раді вони за середню дочку, добре влаштувала життя своє, приїжджає – очі світяться щастям і добротою, за неї душа спокійна …
А ось молодша – Люба все одна, спершу то заміж за сільського вийшла хлопця – Макара, але після народження дитини щось не склалося у них, розійшлися. Подалася Люба в місто, технікум закінчила, так влаштувалася в ательє швачкою, незабаром і онука забрала.
– У місті йому буде краще, школа математична, гуртки – не сумуватиме, – говорила дочка збираючи сина, той плакав вчепившись в спідницю бабусі, але хто ж матері рідній перечити буде …
***
Майже добу Антоніна Іванівна їхала в задушливому плацкартному вагоні, добре, що поличка нижня дісталася, але правда бічна – зручностей з нею менше. Їхала і уявляла, як обійме дочку, поцілує онука, думки ці гріли душу в дорозі. Три роки дочка не була у них з батьком, Максимко підріс напевно, витягнувся …
Дід все хотів їхати, але здоров’я його підвело.
– Ти як тиждень без мене як-небудь пробудеш? – сказала якось чоловікові Антоніна Іванівна – не можу я так більше, душа вся болить, треба відвідати.
Навантажили сумки гостинцями. Рано вранці посадив Іван Михайлович дружину на поїзд, важко з поклажею такій одній, але куди діватися, без гостинців то нікуди …
***
– Мам, треба було заздалегідь попередити, зателефонувати, мені ж з роботи треба відпроситися, сина зі школи забрати, потім за продуктами в магазин збігати, весь день як білка в колесі, як телеграму твою отримала …
– Пробач мене, донечка, я сюрприз хотіла тобі зробити, а телеграму по-старому відправила, зв’язок ж не завжди є в селі то нашому, – виправдовувалася мати.
– Так може що недоговорює? Сталося щось? Батько як?
– Так все добре, трохи захворів, так у нього буває по осені.
Двері відчинив Максим, як він витягнувся, зміцнів за ці роки.
– Ну привіт, онучок! – жінка обняла його міцно.
– Гаразд тобі ба, – хлопчина вивільнився з обіймів бабусі, та став пильно її розглядати.
– Що ж ви мене з дороги то не зустріли, ледве дотягла сумки, – докірливо глянула Антоніна Іванівна на дочку …
– Ну так до твого приїзду готувалися, борщ доварити, котлети посмажила, не пустим же столом тебе зустрічати, – знизала плечима Люба.
Що-ж, борщ, так борщ, вже через кілька хвилин бабуся кричала в трубку дідові: «Все добре! Зустріли! Допомогли! Не хвилюйся ти так, ось сідаємо за стіл, вечерю дочка приготувала смачну! Тобі великий від всіх привіт! … »
Сіли за стіл, Люба розлила по тарілках борщ, таа питає.
– Мама, тобі одну котлету чи дві?
Антоніна Іванівна настільки зголодніла, що з’їла би всі три, подивилася на неї і сказала:
– Так став на стіл, сама покладу.
На блюді виявилося п’ять невеликих котлет, з’їли по одній, потягнулася за другою, третю брати не стала – незручно. Згадала, як готувала дітям завжди багато, щоб їли й були ситі, в тарілки з гіркою накладала їжу. А тут … може у дочки з фінансами погано, може треба було грошима допомогти, заощадження невеликі, ще накопичать, урожай в цьому році хороший зняли …
А потім по кімнатах пройшлася – ремонт свіжий, телевізор в залі на всю стіну, меблі нові, кімнатка у внука затишна, все є в ній.
– Мам, ти надовго до нас? – запитала Люба жінку, домивши посуд на кухні.
– А що, не рада? Тільки приїхала, вже коли поїду цікавишся?
– Та ні, що ти, просто з квитками туго зараз, потрібно взяти відразу, інакше буде знову місце на верху, та в кінці вагона. Ти мам дай свій паспорт, я завтра після роботи відразу і з’їжджу, щоб справу в довгий ящик не відкладати …
Антоніна Іванівна знизала плечима, треба так треба, вечір провела в компанії онука, дивилася фотографії, відео зі шкільних свят, раділа за Максимку, хороший хлопець росте, тямущий, ех, шкода дід не побачить, треба фотокартки хоча б попросити підписати йому …
Так минуло кілька днів, з кожним новим днем відносини ставали все холодніше й холодніше, онук частіше закривався в кімнаті, займаючись уроками або тікав до сусідського хлопчака пограти в приставку, а Люба, то з роботи затримувалася, то з подругами вечір проводила, приходила, скидала чоботи, та й спати йшла.
Засумувала Антоніна Іванівна по простому людському теплу, не так вона собі уявляла зустріч з дочкою, віддзвонила дідові, та пішла збирати речі. По дорозі в кімнату почула випадково розмову дочки з онуком.
– Мама, а дядя Юра коли приїде? Він обіцяв зводити мене на футбол?
– Скоро синочок, ось бабуся поїде … – відповідала Люба.
– А коли бабуся поїде?
Дослухувати не стала, сльози потекли по щоках, тримаючись за стінку дійшла до кімнати, зібрала речі, накинула пальто, вже стояла в дверях, коли вийшла з кімнати дочка.
– Ти куди проти ночі? Поїзд то у тебе завтра ввечері.
– Нічого, поміняю квиток. Ох Люба, не такою ми тебе з батьком виховували, не буду йому нічого розповідати, переживати почне, за фотографії спасибі, всі просив, внука подивитися хоче, ну, прощайте …
***
Доїхала добре, місце на цей раз дісталося на бокове, і на тому дочці спасибі. Правда довелося ніч просидіти на вокзалі, кутаючись в стару бувалу шаль. У поїзді все дивилася у вікно і думала, як же швидко пролетіло життя, як швидко вони з батьком стали не потрібні своїм дітям, але ж скільки любові, турботи і материнського тепла було вкладено в них …
– Як доїхала? – запитав її чоловік, зустрівши на вокзалі. – Місця собі не знаходив, скучив так, що аж схуд! Антоніна Іванівна обняла його і посміхнулася. Хоч хтось чекає, хоч комусь вона ще потрібна …