Мама одна жити не може, а поруч з нами – не хоче
Я не розумію, чому мама моя обожнює грати роль жертви? І шкода її до сліз, і хочеться струсити гарненько! Скільки я себе пам’ятаю – це постійно маска трагізму на її обличчі, причому, завжди в усьому можна знайти вихід, а вона не хоче!
Ось, припустимо, починаючи з мого дитинства – сім’я у нас була така: я, тато, мама і мій старший брат. Батьки розлучилися, коли мені було 5 років, а братові 7 тільки виповнилося – в школу пішов. Хоч наша двокімнатна квартира була батьківська, але він вирішив її залишити нам, тобто – своїм дітям.
Але мама влаштувала істерику, стала нас з братом одягати – мовляв, йдемо в нікуди! Тоді було прийнято рішення розміняти квартиру на однокімнатну і гуртожиток для батька. Не розумію маму, про нас вона не подумала – як ми будемо тулитися? Але мама ж сама добивалася цього!
Брат, як тільки закінчив школу, поїхав поступати в морехідку. Мама лила сльози – ах, синку поїхав, як ми без нього витягнемо? Дивно, навпаки б радіти – одним ротом менше, у сина збулася мрія – вступив-таки!
Брат же не годував нашу сім’ю, це тато постійно платив аліменти і нам подарунки дарував, не дивлячись на те, що вже іншою родиною обзавівся. До речі, мама навіть вибрала собі роботу відповідну під її вічну меланхолію: працювала в фірмі з виготовлення пам’ятників і огорож, зараз ьвона на пенсії.
Я довго не могла вийти заміж: спочатку навчання в медінституті, потім просто довго зустрічалася з хлопцем, поки він не вирішив, що нам треба одружитися. Загалом, розписалися, коли мені було 27 років.
На весілля приїхав брат, сказав теж, що збирається одружитися, причому за кордоном, з іноземкою! Ой, ну все було зіпсовано! Сльози-сльози!
«Ви всі мене кидаєте, я сина більше не побачу, ви прирікаєте мене на самотність!». Жах, вся увага до неї на весіллі! І це я ще їй побоялася сказати, що чоловік будує в районному місті власний будинок для нас, і я там вже в лікарні влаштовуюся на роботу!
Ох, як же вона ридала, коли дізналася про все! Так-то ми знімали з чоловіком квартиру в одному кварталі від неї, а тепер нас будуть розділяти аж 65 км! Ну прям цілий океан! Я їй відразу сказала – ми, як повністю облаштуємося, то заберемо її до себе! Ну як же – тоді ще її робота тримала серед пам’ятників, а я з братом – зрадники! Ось знімати квартиру – це нормально на її думку!
Гаразд, поки добудувати і зробили ремонт, я завагітніла, чоловік пішов на підвищення, я в декрет. У будинку – три великі кімнати, кличу маму, щоб приїхала, допомогла мені після пологів, кімната є для неї, так ні – у неї ще робота! На пенсію вона вийшла, коли моїй доньці 2 роки виповнилося.
Так, вона брала відпустку і приїжджала до нас. Тільки вся її допомога – це зітхання: «Куди ж ви себе загнали? Живете як в селі, скоро курей розводити будете, ти селянкою станеш! Як дитині тут розвиватися – за парканом? ».
Бубонить і бубонить, особливо на зятя – типу, він у всьому винен, що дочку її загнав у район. Навіть ангельському терпінню мого чоловіка прийшов кінець і він раз гаркнув на тещу. Мама в той же час зібрала сумки і поїхала додому, сильно образилася!
Я їй дзвоню, коли вона ще в автобусі їхала, чую – вже ридає! Каже, що ми її вигнали, нікому вона не потрібна і все таке інше. Ну якщо вона ще тоді відволікалася роботою, то після виходу на пенсію зовсім з нею радості немає!
По-перше, вона весь час вигадує собі болячки. Я, як лікар, все ретельно перевіряю, але розумію, що вона багато в чому симулює. По-друге, вона почала нас просто ганьбити: виставляє в себе на сторінці в інтернеті віршики різні, про те, як гірко живеться на самоті, які бувають невдячні діти, які кидають своїх нещасних мам-бабусь, картинки там відповідні.
І мені потім рідня і її подруги пишуть – як ви можете так з мамою чинити? А як ми чинимо? Я її досі кличу до себе і чоловік згоден терпіти і мовчати, але мама хоче, щоб було все як раніше – я жила з нею в одній квартирі за ширмочкою!
Ось що вона домагається? Щоб я кинула дочку на чоловіка і коротала з нею вечора ?! Я їй пояснюю, що це неможливо, і що єдиний вихід – це якщо вона переїде до нас, тому що загнеться від своєї самотності в квартирі!
Але вона каже, що не звикла жити «в селі», що зять її нібито виганяє (хоч він і не гнав, просто її раз на місце поставив, причому правильно), і що не вистачає їй здоров’я жити великою родиною!
Сидить на своєму дивані, очі опустить і часто говорить трагічним голосом якусь дурну фразу: «Зять – любить взяти, а теща – як гай, її хоч рубай!».
Прям злить! Хочеться пов’язати і привезти її насилу до себе в будинок, але вона ж втече! І на самоті її важко залишати – у мене серце розривається, ночами сама реву! Нічого її не цікавить і не радує: сидить з ранку до вечора в соцмережах і пускає в стрічку сльозливі віршики, щоб всі бачили, як вона страждає. Ось що мені робити?