Купили мамі квартиру, перевезли з села в столицю, щоб вона допомагала з онуками, але допомоги не дочекалися: «Хоч бери і відвези її назад!»

– … Дзвоню матері, кажу, мам, я Олежика сьогодні в сад не повела, щось у нього шлунок засмутився, – розповідає тридцятип’ятирічна Марина. – А мене на роботу викликають зараз. Ти не можеш прийти до нас, посидіти годинку-другу?

А вона мені, уявляєш, заявляє – а перенести твою роботу на другий день ніяк не можна? Ти ж знаєш, каже, по середах у мене сауна! Мене аж затрясло, ось чесно. Я кажу, мам, а тобі не соромно ось зараз взагалі? Ти онуків, з якими допомагати приїхала, коли останній раз бачила? Місяць тому? І ти вважаєш, це нормально? ..

У Марини з чоловіком двоє дітей п’яти з половиною і семи років. Самі вони з невеликого містечка, але живуть в столиці: чоловікові Марини свого часу запропонували дуже хорошу роботу в столиці, вони переїхали буквально в кілька днів.

Тоді ще вони були без нічого: без дітей і нерухомості. У столиці добре влаштувалися, швидко накопичили початковий внесок, взяли квартиру, одного за іншим народили двох синів, виплатили іпотеку.

Повертатися до рідного міста і не думали, чим дуже засмучували Марини маму.

– У всіх навколо сім’ї, діти, тільки я одна-однісінька, і в будні, і в свята! – страждала Наталія Миколаївна. – Онуків не бачу, вони бабусю не знають … А якщо захворію? І швидку викликати нікому!

Через кілька років після від’їзду доньки Наталя Миколаївна вийшла на пенсію, причому, всупереч своїм планам. Думала, що ще буде працювати і працювати, але місце її, мабуть, комусь сподобалося. Опинившись удома, жінка сильно впала духом.

Марина дзвонила матері з столиці мало не кожен день, розмовляла, веселила, як могла, показувала в камеру онуків, але все це, за словами Наталії Миколаївни, було не те.

Свекрам Марини було якось простіше, там зовиця з сім’єю, інші онуки, город, до того ж, вони вдвох. Марининій мамі ж було нудно, сумно, зайнятися нічим, у подруг теж сім’ї, онуки.

Наталія Миколаївна просила дочку привезти в гості дітей, але їхати на малу батьківщину, витрачати на цю поїздку дорогоцінні дні відпустки, які можна було провести на морі, чоловікові Марини не хотілося. Відпустки у нього і так нечасто. А їхати одній з двома малюками Марина побоювалася. Та й чоловіка не хотілося одного залишати надовго.

– Та хай мати просто-напросто бере і приїжджає до нас назовсім! – якось сказав Марині чоловік. – Ти із декрету виходити хотіла. Нехай бабуся буде на підхваті, це дуже зручно, тим більше з двома-то дітьми … Постійно треба буде когось привести, відвести, посидіти, забрати. Гуртки, секції, дитячі ранки всякі, лікарняні … Ось нехай бабуся цим і займається!

– Як це «нехай приїжджає назовсім»? – не зрозуміла Марина. – До нас, сюди, в нашу квартиру? Так ми ж не витримаємо так! Ніколи з батьками разом не жили, а на четвертому десятку раптом маму привеземо?

– Ну чому відразу до нас? – знизав плечима чоловік. – Візьмемо їй квартиру невелику де-небудь поблизу, щоб в будь-який момент Наталя Миколаївна до нас підскочити могла. Потім квартира кому-небудь з дітей дістанеться, а то і нам на пенсії стане в нагоді …

Марина озвучила цю ідею Наталії Миколаївні, і та прийшла в захват.

– Загалом, купили ми маленьку студію неподалік, зробили ремонт, обставили меблями, купили туди все, що потрібно, від ложок-мисок до пральної машинки, – розповідає Марина. – Мамі і везти з собою нічого не довелося.

Свою квартиру вона поки вирішила не продавати, пустила туди племінника з сім’єю, вони другу дитину чекали тоді, а жили з батьками. Домовилася, щоб за квартирою дивилися і комуналку оплачували. Купили їй квиток на поїзд, і вона приїхала. Ось, два роки вже живе в столиці …

В глибині душі Марина побоювалася, що маму буде не вижити з їхнього будинку – весь вільний час вона буде проводити з онуками, до яких так рвалася. Як би не так! Пару тижнів бабуся дійсно провела з онуками. А потім познайомилася з активною сусідкою зі свого будинку, і понеслося.

– Вступила в якусь програму для пенсіонерів, то хор у неї, то чаювання, то скандинавська ходьба, то комп’ютерні курси! – розповідає Марина. – Я хотіла з маминою допомогою з декрету виходити, але яке там! Швидко зрозуміла, що на маму де сядеш, там і злізеш.

Знайшла роботу поруч з будинком, отримую копійки, але зате до карантину на лікарняних сиділа спокійно, відпрошувалася, коли треба … Зараз, можна сказати, пощастило – компанія пішла на віддалену роботу, і поки про щоденну роботі в офісі нам не говорять. А у мене першокласник ж ще. Що й казати, допомога мами була б дуже до речі …

Іноді Марині по роботі потрібно приїхати в офіс на дві-три години, і тоді доводиться викручуватися. Якщо молодший в садку, а старший в школі, то немає проблем, але так буває не завжди. Найчастіше виникає необхідність посидіти з одним з дітей, а то і відразу з двома.

Діти у Марини спокійні, безпроблемні, сидіти з ними великих труднощів не треба, тим більше зараз. Просто бути вдома, наглядати одним оком. Ну, погодувати, може, вже готовим, покласти в тарілки – ось і все.

Але мати Марини все частіше посидіти з онуками не може – їй ніколи.

– З новою подругою то в баню йдуть, то серіали дивляться і чай п’ють! – розповідає Марина. – Тут днями говорить – відкладаю гроші, хочу собачку купити певної породи, будемо з Лідою гуляти з собачкою кожен день. Ну прекрасно, собачку, тоді і взагалі онуки побоку будуть …

Квартиру купили, обладнали. Холодильник їй заповнюємо постійно – на її пенсію не пошикуєш. Зате, коли нам щось треба – перенеси, каже, свою роботу на інший день. Навіщо ми її перевезли, я не розумію … Хоч назад відправляй, квартиру б здали, няню найняли … жартую, звичайно, не так це просто тепер все! Там племінник в маминій квартирі вже третю дитину чекає …

За матеріалами