У віці 65 років мене вигнали жити в старий, напівзруйнований будинок. І все тому, що дуже стала заважати своїм дітям

Моя дочка Наташа вийшла заміж вже запізно – в 27 років. Вона це розуміла і тому відразу ж постаралася завагітніти. У неї це вийшло, і незабаром я стала бабусею двох чарівних онучок-близнят. Я була дуже рада цьому.

Щоб дочці було легше, вона попросила мене переїхати до них у місто. Я погодилася. Квартира була не дуже велика, але поки діти були маленькі, все було нормально.

Від мене відразу було дуже багато користі: адже Наташі було дуже важко виносити близнят, а потім було важко з ними двома. Ось я і допомагала тоді сильно. А потім я стала помічати, що стала заважати. Зять часто був незадоволений мною, дочка постійно стала на щось на мене ображатися.

Внучки підросли, вони вже стали добре спати. Не те, що раніше. Адже вони раніше спали разом зі мною в одній кімнаті. Ночами до них тільки я вставала, а дочка і зять спокійно спали всю ніч.

Я ж так старалася полегшити їм життя, але ні Наташа, ні Саша цього не оцінили. Тепер я відчуваю себе зайвою.

Нещодавно я почула, як мій зять говорив моїй дочці про те, що нам всім тісно в квартирі. Що у нас вже черга в туалет збирається. А що буде, коли дівчатка поростуть?

Моя дочка відповіла, що не може ж вона рідну матір вигнати на вулицю. А зять відповів, що я ж жила раніше в будинку в селі і все було нормально. Він хотів, щоб я туди знову жити повернулася.

Я дуже образилася на зятя. І ввечері зібрала свої речі, написала записку і поїхала.

За ті роки, які я не жила в своєму будинку, він перейшов в жахливий стан, дме звідусіль. У будинку дуже холодно.

Як я буду тепер в ньому жити, я навіть і не знаю. Мені так прикро, що колись я була потрібна, і для мене було місце в квартирі, а тепер стала не потрібна і змушена жити в напівзруйнованому будинку. Чим я таке заслужила?!