Ну куди тобі шоста дитина, навіщо ще й її народжувати? – Та я просто не хочу на роботу виходити, ось і все
– Ось поясни мені, навіщо народжувати шістьох, якщо ви їм навіть на їжу не можете заробити? Я взагалі не хочу працювати, тому й народжую!
Ось такі речі чую я від власної двоюрідної сестрички. Аня сидить вдома, щось з ними ліпить, то чоловічків, то пельмені. Поглинена господарством …
Старші діти прекрасно займаються один одним і молодшими. Раз в два-три роки, до моменту виходу з декрету у неї на підході чергові пологи. Пару раз тільки не розрахувала терміни, але виходила вже вагітною. А там і легка праця, і лікарняні.
А ось чоловік її оре на двох роботах. І допомоги від нього по дому теж вимагають, не соромляться.
– Аня, шостого-то куди? Ну куди-и-и? Ви ж останній хрін без солі доїдаєте, подивися, он, Вовка вже блідий, на ногах не тримається. Що, якщо захворіє? А тут ще одне немовля, знову ні поспати, ні зітхнути. А якщо піде? Гальмувати вже треба.
– Та не піду я працювати, зрозумій.
Я просто в шоці… Але сиджу, згадую: Аня в принципі не прагнули працювати ніколи. Після школи ледь влаштувалася – як заміж вискочила, вагітна. І почалося, декрет за декретом. Звільнити з державної організації не можуть, терплять.
А їй важко було з першим, це так. А потім вони самі один одному няньками стали, бабусі допомагати біжать наввипередки. А сестра насолоджується життям.
Від держави багатодітній родині і виплати, і пільги, і путівки безкоштовні. Декрети оплачені, діти не голодують. Благодійні фонди її сім’ю з задоволенням беруть під опіку. Але мене чомусь злить її підхід.