Я сама буду вирішувати, це моє життя!

Якось приходжу я з роботи додому, а моя Настя речі збирає, ходить задоволена. Дивлюся, вже і одяг свій забрала, і постільне прихопила, і посуд не забула, навіть техніку спакувала.

– Мама, а ми з Олегом вирішили з’їхатися, – каже мені дочка

Настя 3 тижні тому відзначила 18-річчя, за її словами, вона тепер доросла людина, яка сама несе відповідальність за свої вчинки і вибирає, як потрібно жити.

Я їй відповідаю:

– А хто такий Олег, ти мені про нього нічого не говорила? А гроші у вас є жити окремо? Він працює чи ні?

– Мам, я вже давно виросла, давай я сама буду вирішувати, добре?

Я сперечатися не стала, нехай бере, що їй потрібно. Подумки попрощавшись з кавоваркою, яку мені подарувала сестра, я пішла готувати вечерю. В цей час Настя винесла всі сумки і коробки до під’їзду, біля якого її вже чекав хлопець на машині.

Я подумала, раз ти вже доросла і сама все вирішуєш, то, будь ласка. На наступний день я викликала майстра, який поміняв замки на вхідних дверях. Ні, я не викреслила дочка з життя, просто було трохи страшно усвідомлювати, що ключі від мого будинку знаходяться під рукою у якогось Олега.

Близько місяця ми з Настею майже не розмовляли, двічі я їй дзвонила, один раз вона. І тут раптом стук у двері. На порозі моя дочка:

– Ма, слухай, тут така проблема, мені за навчання скоро платити, ти не допоможеш?

– Настя, ми ж з тобою домовилися, що це твоє життя і лізти в нього я права не маю.

– Ну, зрозуміло, я в принципі, так і думала.

Минуло ще 2 тижні, ранок вівторка, я виходжу на роботу, а на лавочці біля під’їзду сидить заплакана Настя поруч з сумками і коробками.

– Привіт, доча, а чого не подзвонила, я гостей не чекала.

– Не хотіла, соромно. Мені піти?

– Куди ти підеш, піднімайся давай!

Я зателефонувала начальниці і взяла відгул, допомогла дочці розпакувати речі. Частина техніки залишилася у Олега, так як його мама аж надто до неї прикипіла і влаштувала скандал, коли Настя спробувала її забрати.

В той же день я дізналася трохи більше про Олега. Йому майже 30 років, і він все ще живе з батьками. Чи не від великої любові, не тому, що допомагає людям похилого віку. Просто у нього не було і немає постійної роботи. Дружину йому вже хотілося, а ось відповідальність брати – немає. Чим думав він і його мама, коли звали Настю жити до себе, для мене досі загадка.