Смішна історія про людину, яка дуже любить допомагати ближньому

Допомагати людям це звичайно добре і правильно, але …

Пішов сьогодні одного чоловічка на станцію зустріти, йду по підземному переходу, дивлюся, – попереду “мамаша” з коляскою по сходах піднімається. І так вона надривно цю коляску по сходах за собою тягне, у дитинки тільки голова туди-сюди клац-клац, клац-клац. Просто ніяких сил дивитися. Підходжу, коляску хапаю. Але ж не можна, спина у мене зламана. Але ніяк повз пройти не можу, обов’язково треба свої чудові душевні якості проявити.

Хапаю коляску цю з дитиною, тільки пару кроків зробив, відчуваю – бемц! Зараз у мене  пупок розв’яжеться… Просто якийсь неймовірно важкий малюк попався. А на вигляд так і не скажеш. Зовсім ніби звичайний карапуз. Сидить такий, не боїться ні крапельки. Дуже хороша дитина. Чи не дитина, ангел. Але дуже важкий. І дивиться так серйозно, десь навіть зі співчуттям. «Що дядьку, важко? Терпи тепер. Хто ж тебе змушував чужу дитину хапати? »

І ось лину я значить з цією дитинкою по сходах вгору, а мамаша десь ззаду – «Чоловік! О це, чоловік! ». Але не до мамаші мені.У скроні тільки одна думка б’ється – тільки б добігти. Тільки б не впустити. Тільки б не впасти.

Остання сходинка, уффф! Добігли, слава богу. Коляску на землю ставлю, нахиляюся до малюка, питаю: «Що ж ти важкий-то такий?» Той очима хлоп-хлоп, а мамашка ззаду, захекавшись:
– Ой, чоловіче, спасибі вам!
А у самій щоки аж палають. Чи то від морозу, чи то про бігу, чи то від сорому.
– Я всю дорогу за вами бігла, хотіла сказати! Там в колясці, – мішок картоплі! Ви не важко було?

Мені? Важко? Та, ні! Якийсь мішок картоплі. Не цемент. Що ще і возити в дитячій колясці, як не картоплю? Ну не памперси ж справді!
Так я подумав, але вголос звичайно сказав:
– Ну що ви! Я навіть не помітив.

Усе? Ні!
Іду назад, думаю – хрін я більше через ваш підземний перехід піду. З вашими колясками, мамашка, какашками, картоплею! Іду, сніжок валить, рейки блищать, навколо ні душі, краса. І раптом звідки не візьмись – «Хлопчино!» Так що ж за день такий?
Дивлюся – барабулька. Стаааааренькая, ледве ноги переставляє. Звідки взялася – незрозуміло. Тільки що не було, і нате. Навмисно мене чатувала чи що? «Ой, синку! Дай бабусі руку! Слизько! Зовсім щось ноги не слухають! »
Ну що ти будеш робити? Оглянувши уважно бабусю на наявність картоплі, і нічого підозрілого не виявивши, подав руку. Тільки ми один шлях здолали, тут назустріч група лосів. Школярі, але здоровенні, кожен вищий за мене, чотири штуки. Йдуть, сміються, веселі, може з тренування. Тут вже я не розгубився. Кажу – Егегей, тимурівці! А ну взялися швиденько, допомогли бабусі через рейки перебратися!

Ті навіть не забарилися. Моментально взяли бабусю в кільце, під руки хвать, і як поперли! Тільки сніг з-під копит!
Я ще встиг крикнути вслід:
– Е, пацани, це не конрстрайк, це справжнісінький бабуся!
Але вони вже мчали десь далеко по смузі відчуження, дбайливо стискаючи бабусю міцними тренованими плечима.

А я йшов не поспішаючи, вслухаючись в свій четвертий хребець, і думав, що допомагати людям це звичайно добре і правильно. Але при цьому потрібно неодмінно уточнювати, що у них там в колясці.