Історія про те, що потрібно цінувати рідних, поки вони поруч
Вона мені суне груші і каже вибачаючись: Вони не дуже гарні на вигляд, але дуже смачні! Ну і свої, без хімії, ти любиш груші, …
Моїй мамі нещодавно виповнилося 73. Вона дуже добра і турботлива жінка і, коли я до неї приїжджаю, то вона завжди мені щось дає з собою взяти, будь то груші, яблука або що – небудь ще. Вибачаючись завжди говорить, що мовляв вони не найкрасивіші, але зате які свіжі і які смачні.
Що робити, мама дає, треба взяти. Потім в холодильнику я знаходжу баночку мого улюбленого напою варенння, і мама радіє тому, що я ще встигну повечеряти вдома.
Незабаром приходить час знову їхати, і я мчу на своїй машині. Їду по містах, міняю місця, країни. І виходить так, що до мами не так часто вдається навідуватися. Після довгого дня і посиденьок з подружками за чашкою кави, я пізно поверталася додому.
Ми розмовляли з нею не довго, зазвичай, я питала, як у неї справи, як тато, терпляче слухала всякі історії, які вона мені розповідала. Найчастіше, її розповіді здавалися мені звичайними історіями, не особливо важливими. Швидко вислуховуючи я знову бігла до своїх справ.
Мама завжди буде нагадувати, щоб я тепло одяглася, не забула шапку носити, буде радити берегти себе і заспокоює мене.
Відстань між нашими будинками всього 40 кілометрів, але не завжди виходить швидко дістатися або часто сходити до них. Ми часто розмовляємо, кілька разів на день іноді. Я намагаюся терпляче слухати те, як вона була в магазині, що купила, як розмовляла з сестрою, про те, як треба ще закінчити роботу в городі.
Якщо чесно, я не цікавлюся всім цим, навіть буває, що серджуся, коли щось у неї болить і вона ніяк не хоче звернутися до лікаря. А вона завжди каже, що не хоче, не треба їй до лікаря, і, таке відчуття, що хоче, щоб я дала назву якогось лікарство їй, а я ж не лікар, я ж не знаю.
Мама моя не сердиться, лише так наївно говорить:
-Кому ж я ще можу розповідати все це?
Коли я поклала трубку, усвідомила, яка я невдячна людина. Адже всі ці наші розмови, дрібні сварки, які навіть і сварками назвати складно, всі ці гучні слівця, все це і є сенс нашого життя, сенс усього. Коли чуєш цей турботливий ніжний голос в трубці, який цікавиться твоїм здоров’ям, розумієш, що тобі більше нічого не треба.
У такі моменти я просто біжу до неї, щоб обійняти і зацілувати її. Мама в кухні порається, а тато шукає хорошого стиглого кавуна і знаходить вино, яке мені сподобається. Люблю, коли, випивши один келих вина, він робить смішні рухи ротом, намагаючись дати зрозуміти, що він смачний.
Мама огортає мене своїм светром і включає обігрівач, щоб я не замерзла.
Оточена цієї турботою і увагою, я знову відчуваю себе тією дівчинкою, яка обіймає маму і знає, що все буде добре.
Що ще потрібно…
Молю Бога лише, щоб вона жила довго-довго. Не уявляю, як обійдуся без її теплих рук, милих слів і заспокійливого голосу. Адже без неї будинок порожній і все навколо не те.