Цінуйте своїх батьків! Цю притчу ви запам’ятаєте на довго!

У садку біля вікна маленького Івасика росла вишня, яку дуже любив хлопчик. Він просто обожнював гратися під розлогими вітками дерева, ховатися від сонця та їсти її смачні соковиті ягоди.

З кожним роком Іванко все рідше і рідше приходив до своєї вишні.

Одного разу, вже дорослий юнак зайшов у садок, сів під вишню та зажурився.

— Нумо гратися, Іванку! — промовила вишня.

-Я вже достатньо дорослий для того що б бавитися тобою. Мені вже не до того, мені треба десь знайти гроші. — відповів юнак.

-Вибач, та я не маю грошей, маю лише вишні. Можеш їх продати та отримати за це гроші, а за них і купиш соб, що хочеш.

Іван дуже зрадів і миттю почав збирати вишеньки.

Відтоді, Іван зовсім забув про дерево, а воно сумувало за хлопцем, адже звикло до нього і завжди залюбки допомагало йому.

Тепер, коли Іван вже одружився, знову згадав про свою вишню і прийшов до неї.

-Іване, ходи до мене, я так сумувала за тобою, нумо гратися. — промовила вишня.

-Вишенько, я не маю на це часу. У мене та у моєї сім’ї немає даху над головою. Ти зможеш мені допомогти?

-Любий Іванко, спиляй мої гілочки, а з них побудуй хатинку. — відповіла вишня.

Так і зробив Іван. Позрізував усі гілочки й щасливий пішов будувати будиночок для своєї сім’ї. Та й вишня була щаслива, бо любила бачити усміхненого Івана.

Від тоді Іван знову багато років не приходив у садок, аби провідати вишню.

Минуло років 20 і у садок знов прийшов Іван.

-Іванко, яка я рада тебе бачити! Граймося!

-Ой, я вже старий і не маю сили. Хочу на відпочинок, та для цього потрібно змайструвати човен. Допоможеш мені?

-Так, любий, змайструй собі човна із мого стовбура.

Іван залишив від вишні тільки малесенький, непримітний пеньок. За декілька днів змайстрував собі човна і подався у море, зник на ще кілька років.

Та Іван, повернувся до вишні.

-Іване, я вже не маю, що тобі дати. Вибач. — промовила вишня.

-Та мені чого і не треба. Зубів у мене нема, сил, аби вилізти на пеньок теж — нема.

-Я маю лише один малесенький пеньок, що ось-ось помре.

-Повір, я дуже втомився, мені цього достатньо.- відповів Іван.

-Прекрасно! Посидь біля мене, відпочинь.

Старий Іван сидів біля вишні, а та посміхалася і тішилася, що він прийшов навідати її.

У цій притчі вишнею — є наші батьки, а Іван — ми.

Всі у дитинстві люблять бавитися з батьками, постійно крутитися біля них. Згодом, ми виростаємо, у нас з’являються друзі, а від батьків потребуємо лише грошей. Вони готові віддати нам усе, навіть своє життя, аби ми були щасливі.

А вже коли ми стаємо самі старими й немічними — починаємо розуміти своїх батьків.