Ну і що

О, це прекрасне НУ І ЩО, якому навчила мене в далекому ще дитинстві одна безстрашна жінка.

Я тоді шубовснула білим костюмом в найбруднішу з калюж і опікувалася лише тим, що зараз про мене скажуть на конкурсі читця, переодягнутися до якого у мене не було ніякого шансу.

Одна з вчительок з жалем веліла мені йти додому, а інша – ні.

– Брудна? Ну і що??? – здивувалася вона, – вірші-то не забула?

– Ні, – схлипнула я своїм червоним  носом.

– Тоді вперед! Ти не костюм демонструєш!

– Та ти глянь на неї! – обурилася перша.

Ну і що??? Нормальна дитина в нормальній ситуації. Чи не в найгіршій. А гірше будуть. І якщо кожен раз йти, то нічого не вийде. Іди, Ліля! Читай. Решта не важливо.

І я пішла.

Через дві години я вийшла з залу.

Трохи тремтячих від хвилювання руках була затиснута книга прекрасних повістей Володимира Железникова, яка жива і зараз …
Приз за перше місце.

Вдома я вперше читала “Опудало”. Зі сльозами, але і з твердою думкою про те, що якби я опинилася поруч з Оленкою Бессольцева в її розпачі, я сказала б їй ті ж слова, що почула сама від чудової вчительки.